Сертифікат автентичності на твір: шмат паперу чи гарантія оригінальності твору?
«Найдорожча картина у світі може бути підробкою?» або «Єдиний автопортрет художника Вінсента ван Гога, який він написав під час психічного захворювання, виявився справжнім!» — такі гучні заяви змушують задуматись про місце автентичності у мистецтві.
«Справжність» (автентичність) є«душею твору мистецтва», набором тих унікальних якостей, якими свідчить про себе твір, властивостей, що визначають його історичну та ринкову вартість, а також пов’язують цей об’єкт із творчістю певного автора. Вона є одним з елементів, який окреслює місце художнього об’єкта на арт-ринку і навіть може вирішити долю експертів-мистецтвознавців, арт-дилерів, критиків, мистецьких фундацій, галерей та низки інших структур у сфері мистецтва.
З питанням автентичності твору тісно пов’язаний і провенанс роботи: адже якісний провенанс твору мистецтва може істотно вплинути на художню та/або культурну цінність самого твору. Ця якість оцінюється за ступенем достовірності походження твору, контекстом його створення та подальшого існування, статусом колишніх власників і документації, що супроводжує твір мистецтва — сертифікати автентичності, документи, за якими відстежується історія передачі твору від власника до власника, висновки експертів, наукові дослідження тощо.
Відомо, що деякі твори мистецтва супроводжуються сертифікатами автентичності від художника, від фундації (фонду) чи іншої інституції, що пов’язана із художником. Такий сертифікат зазвичай дає змогу власнику арт-об’єкта переконатись у його автентичності та є важливим для подальшого розпорядження твором мистецтва. Разом з тим, обов’язок видавати цей документ при наданні права розпорядження арт-об’єктом (продажуі, даруванні, супроводженні на аукціон тощо) відсутнє в законодавстві майже всіх країн світу. Ба більше — немає і загально-нормативного юридичного визначення сертифікату автентичності. А відтак, зюридичної точки зору той чи той конкретний документ не є правоустановлюючим та не створює для особи, яка його видала, та особи, яка його отримала, правових наслідків.
Винятком є закон штату Каліфорнія у США «California Sale of Fine Prints Act» (The Farr Act), де сертифікат автентичності визначається як опис художнього об’єкту, котрий арт-дилер має продати, обміняти або передати. Кожен сертифікат повинен містити твердження: «Цим підтверджено, що вся інформація та наведені твердження є правдивими». Згідно із вказаним законом, сертифікат автентичності має містити ім’я митця, опис техніки виконання твору, опис матеріалів та інші відомості. Закон також визначає порядок видання сертифікату автентичності на твір, а недотримання вимог закону може призвести до цивільної відповідальності, включаючи компенсацію вартості твору та навіть відшкодування збитків.
Разом з тим, за відсутності законодавчого регулювання у переважній більшості країн учасники арт-ринку можуть самі визначити, яка інформація має бути представлена у сертифікаті автентичності. Так, наприклад, документ може містити дані про рік створення роботи, про матеріал, з якого створено арт-об’єкт, зазначати жанр та авторську техніку, розмір полотна (для картин), короткий опис твору, підпис митця чи галериста, а також включати будьякі інші відомості, що дозволять якомога вичерпніше визначити автентичність твору. Звичайно, якщо питання отримання сертифікату автентичності не є складним під час придбання творів сучасних митців, то для визначення «справжності» робіт авторів, які померли, отримання сертифікату автентичності набуває особливої актуальності.
Серед інших видів правового регулювання, у Нью-Йорку аукціонний дім чи художня галерея зобов’язані засвідчити роботи, котрі вони продають, як автентичні шляхом сертифікації через консенсус експертів у конкретній галузі. Як визначається статус експерта? Іноді це залежить від уряду. Наприклад, у Франції спадкоємців або представників художника визначають як законних автентифікаторів завдяки їхнім знанням про творчість художника. Вчені з науковими ступенями відомих наукових закладів, працівники аукціонних домів також можуть вважатись експертами.
Вочевидь, за відсутності законодавчого регулювання сертифікату автентичності його наявність щодо твору мистецтва ще не дає гарантій того, що перед вами оригінальна робота. Відомо, що твори мистецтва є одними з найпоширеніших «жертв» зловмисників, які здатні не лише повторити неперевершений стиль митця, але й підробити провенанс роботи та, власне, сам сертифікат автентичності на твір. Окрім цього, варто згадати про складність визначення автентичності і самими експертами: брак документальних відомостей про «життя» картини, брак відповідного технічного забезпечення та експертних кадрів не лише затягують та здорожчують процес визначення автентичності, але й призводять експертів до хибних висновків щодо унікальності твору. Через це відомі випадки, коли власники картин подавали позов проти окремих експертів та організацій, якими було видано сертифікати автентичності. Наприклад, уСША у справі Fertilla v. Knoedler Gallery, LLC позивач подав до суду на галерею, яка засвідчила справжність купленого позивачем твору, що згодом виявився підробкою. Також відомі випадки, коли позов був поданий за «анулювання» автентифікатором сертифікату, що знецінило вартість колекції позивача (Basquiat Heriveaux v. Christie’s, Inc.).
В Україні, як і у багатьох, на жаль, інших державах, відсутнє регулювання надання сертифіката автентичності на твір, а також не затверджено його стандартну форму. З огляду на світову практику, за отриманням такого сертифікату можна звернутись безпосередньо до митця, галереї або аукціонного дому, де було придбано твір, до музеїв та галерей, які пропонують послуги щодо визначення автентичності твору, а також до окремих експертів-мистецтвознавців, які користуються авторитетом на українському або міжнародному арт-ринку. В окремих випадках автентичність твору мистецтва може бути встановлена ішляхом офіційної мистецтвознавчої експертизи.
Автори: Ганна Прохорова (Ganna Prokhorova) та Єлизавета Маркова (Yelyzaveta Markova)